#уПошукахСучасноїДраматургії

«Чи готові люди прийти в театр не для того, щоб посміятися, а дійсно подумати про щось наболіле, побачити себе ніби в дзеркалі?»: історія Тетяни Пліс

Текст: Марина Терещенко

Фото: архів Тетяни Пліс

Тетяна Пліс – керівниця літературно-драматургічної частини Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру, лекторка-музикознавець Луганської обласної філармонії. Ми розпитали її про роботу в театрі та філармонії, «мамство» та самосприйнняття, також дізнались, що приносить їй задоволення від життя.

 

Від школи до філармонії

Я народилася в Луганську, там навчалася в школі. У 2000-му році закінчила Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, факультет української філології. Попрацювала один рік викладачем української мови та літератури в одній зі шкіл Луганська, але не витримала, не змогла «достойно» оцінити роботу деяких учнів випускних класів. Хотіла бути об’єктивною, але директорка мала свої критерії щодо цього. 

«працювати в школі не змогла»

Так сталося, що слово  мене супроводжує по життю. Коли навчалась в університеті, то двічі ставала лауреаткою всеукраїнських читецьких конкурсів, а потім мене запрошували пару програм провести у філармонії.  Тож, коли у школі почались канікули, я просто пішла до філармонії і сказала: «Слухайте, вам потрібні артисти розмовного жанру?». Мене взяли, але спочатку довелося рік попрацювати музичним редактором. Потім народний артист України Володимир Калашников пішов на пенсію, я стала артисткою розмовного жанру і ведучою концертів. Через сім років пішла у декрет, а звідти вийшла вже на іншу роботу. Я давно захопилася театром: у школі займалася в студії читця «Натхнення», в інституті у нас був студентський «Первоцвіт», який вела Віра Тимошенко (актриса і завліт українського театру). Тож, коли Віра Василівна пішла на пенсію і від’їжджала до Києва, вона запропонувала мені перейти в театр на її посаду. Я погодилася. До того ж, працюючи в філармонії, я закінчила заочно театральний факультет Луганської державної академії культури і мистецтв імені М. Матусовського. Працювала в Луганському українському театрі з 2010 року. Влітку 2014-го з чоловіком і донькою виїхали до Києва, де жила моя сестра. На той момент ще було не зрозуміло чи переїде кудись театр.

 

«Мені подобається відшукувати щось новеньке серед сучасної драматургії»

Два переїзди і театр

У Києві було складно, жоден з нас не міг знайти роботу за спеціальністю, заробітки були тимчасові. Там донька пішла в перший клас. У 2015-му, театр покликав усіх, хто роз’їхався по різних містах України до Сєвєродонецька, і ми з родиною приїхали. Але чоловік згодом повернувся до Луганська. Ця ситуація з переїздами і з війною дала можливість зрозуміти, що спільного майбутнього в нас уже немає, тож зараз я дитину виховую сама. До Сєвєродонецька окрім театру переїхала і філармонія.  Я майже одразу почала працювати і там, і там. У філармонії  за договором веду програми симфонічного оркестру. А основним місцем роботи є театр, де керую літературно-драматургічною частиною. Здебільшого це стосується текстів. Мені подобається відшукувати щось новеньке серед сучасних українських п’єс. Я дякую Андрію Маю – режисеру, котрий приїздив до нас на постановку виставу «Байки Сєвєра», що долучив мене до цього. Він є організатором фестивалю сучасної драматургії «Тиждень актуальної п’єси». Я тричі була рідеркою цього фестивалю. Цікаво спостерігати за тим, як ростуть у творчому плані молоді  українські драматурги, які теми їх хвилюють. Думаю, як країна почала дорослішати після 2014-ого року, так і драматурги почали дорослішати. Вони пишуть на більш гострі теми, соціальні, значущі, іноді  більш особистісні, але такі, які варто запропонувати глядачеві. Тобто вони з’являються: теми нові, п’єси, драматурги. Але багатьох дотичних до театру зараз  хвилює питання: чому ж режисери не ставлять сучасну українську драматургію? Вона хороша. Там є про що ставити. Можливо через те, що важко працювати з такими болючими темами? Проте, я впевнена, що скоро молодих драматургів будуть ставити більше.

«Цікаво, чи готові глядачі говорити на гострі соціальні теми»

Нещодавно ми почали разом із україномовним розмовним клубом проводити пікніки в театрі, де глядачі спілкуються з працівниками нашого колективу про створення вистав та життя поза сценою. Для кожного з учасників це новий досвід – вільно висловлювати свої враження і відчуття, а мені особисто дуже цікаво чи готові вони говорити на гострі соціальні теми. Чи готові глядачі прийти в театр не для того, щоб посміятися, а дійсно подумати про щось наболіле, побачити себе немов у дзеркалі. І ви знаєте, я побачила цю готовність. Вони хочуть про це говорити. Не впевнена, що всі, але переселенці, люди, які ходили і ходять в театр… Тобто вони знають, що театр може бути різним, що ми пропонуємо не тільки комедії,  і вони готові до цього діалогу. Ще один важливий момент як на мене, в області не вистачає театру суто для дітей. Мені б хотілося, щоб ця аудиторія була охоплена більшою увагою.

 

«Сєвєродонецьк є більш толерантним містом у мовному питанні, ніж був Луганськ»

Мовне питання

В особистому житті я спілкуюся російською мовою, а у професійному світі – українською. Хоча в театрі не всі спілкуються українською. Така наша реальність. Сєвєродонецьк – російськомовне місто. Там, у Луганську, в театрі також не всі говорили українською, але намагалися . Ще до початку війни, коли в Луганську точилися дискусії з приводу того, хто кого пригнічує, сталася зі мною історія. Мене запросили на захід, який влаштувала обласна бібліотека, де обговорювали стан сучасної культури. Здебільшого учасники висловлювались російською. Виступав там один письменник,  який у своїй доповіді якось зневажливо згадував українських дівчат. Я висловила свою незгоду з цією позицією і говорила українською. Крім учасників там були присутні ще й просто слухачі. Після того, що вони говорили, я подумала, що мене зараз поставлять до стінки і будуть розстрілювати, бо я працюю в українському театрі, розмовляю українською мовою, і захищаю українських дівчат. У мене був шок, я покинула захід. А вже згодом я зрозуміла, що ця війна в нас назрівала ніби пухир якийсь. 

«Сєвєродонецьк – місто інтелігенції, розумних людей»

Цього не можна сказати про Сєвєродонецьк. Після переїзду сюди я не відчувала жодних утисків чи невдоволених поглядів через мову. На мою думку, Сєвєродонецьк – місто інтелігенції, розумних людей. Правда мені не подобається в місцевих певна стриманість по відношенню до всіх, хто сюди приїхав і не є сєвєродончанами.  Хотілося б, щоб люди були більш згуртованими навколо якихось класних проектів. У мене є друзі, які після останніх виборів перейшли суто на українську мову і в побуті, і на роботі, але згодом переїхали до Києва.

 

«У Луганську була якась золота середина»

Душа просить ритму

До ритму міста я призвичаїлась. Сєвєродонецьк є цілком комфортним для життя, роботи. Мені подобається тут затишок, зелені вулиці і що все поруч, можна пройтися і нікуди не поспішати. Ось ця камерність, розумієте?! Але після Луганська мені трохи не вистачало драйву, мені подобався той ритм, який був там. Він ніби не такий шалений, як в Києві, але і не такий повільний, як у Сєвєродонецьку. Була якась золота середина. Там і нічне життя було, але за потреби можна було від нього дистанціюватися. Там було куди піти і вдень, і на вихідні. Можна було вибрати. Але тільки коли цього вже немає, то тоді усвідомлюєш, що втрачено. Коли я працювала в Луганську, директор театру повсякчас говорив, що ми маємо постійно комусь щось доводити. Якась така меншовартість була присутня. І в місті так само. А коли поїхала звідти, то зрозуміла: «Боже! Як же круто там було!». І командна робота в театрі була присутня не тільки тому, що «ой, нас позбавлять премії», вона давала відчуття того, що «ми – колектив». 

А тут мене дивує, що люди часто не отримують задоволення від своєї роботи, що іноді колеги йдуть в театр як на зміну на завод… Нам не вистачає якогось інтересу, чогось такого «А давайте разом зробимо краще, більш цікаво, по-іншому!». Рятує тільки те, що я маю можливість їздити на різні конкурси, фестивалі, брати участь в міжнародних проектах. Саме це мене спонукає до дії. Думала про переїзд, але ще не надумала. Я не знаю, можливо це страх. Це почуття завжди було в мені присутнє, з дитинства. Тільки останні роки я починаю усвідомлювати його, розбиратися чому воно мені заважає. Зараз я знайомлюсь із тим, із чим жила все своє життя, намагаюся потоваришувати зі своїм страхом. 

 

«Багато рішень в моєму житті скеровані страхом»

Коріння страхів 

У минулому році, коли пішла у відпустку, попрощалася зі звичкою палити. Я до цього дуже довго йшла, тому що курила більшу частину свого життя. Кидала двічі чи тричі. Це було, знову ж таки, через страх, що це тебе вб’є, що дитина народиться не така…  Потім знову починала. А тут зробила це усвідомлено, подякувавши за все, що давала мені ця звичка. Свої страхи я почала долати разом із психологинею. Ми не часто з нею спілкуємося, але є певні етапи, коли пропрацьовуємо якісь речі. Все чіпляється одне за одне і я почала розбиратися, а чого я хочу взагалі в житті. Чому я працюю в театрі? Чого я поперлась в театр, в філармонії ж було все добре? Чому я закінчувала українську філологію? Ким я хотіла бути в дитинстві? До вибору професії мене підштовхнули батьки, бо самі закінчили педагогічний і їм була обов’язкова моя вища освіта. Бо це ж, звичайно, інтелігенція. На останньому курсі я хотіла кинути  й поступити в коледж культури, але через страх «А що батьки скажуть?» закінчила ВНЗ. Тепер я знаю, що воно було того варте, і вдячна батькам. До того ж у мене в Луганському педагогічному університеті імені Тараса Шевченка були неймовірні педагоги, що дали вирости тій любові до мови, до літератури, до України, котру я відчуваю зараз. Але я розумію, що багато рішень в моєму житті скеровані страхом.

«Одного разу зрозуміла, що змалечку мріяла танцювати»

З одного боку така емоція ніби то погана, але з іншого, страх привів мене до всього, що я наразі маю, де працюю, що роблю, чим займаюся. Але може досить? Досить керуватися цією емоцією? Потрібно розібратись, чого я боялася, чому? Чого боюся досі? Що боюся сказати, зробити? Отак я згадала, що змалечку мріяла танцювати. В дитинстві мене не брали в танцювальні гуртки через надмірну вагу і батьки водили мене в різні спортивні секції. Потім було якось не до того, після був момент «та я вже не в тому віці». А зараз домовилися з колегою, який працює в балеті, що він даватиме мені уроки. Мені ж не потрібно танцювати на сцені. Я розумію, що мій організм цього потребує для себе.

 

 

«Раніше для мене материнство також було своєрідною роботою»

Усвідомлене мамство

Коли в нас був проект «Байки Сєвєра», мене драматургиня запитала, що я люблю більш за все в житті. Перше, що спало на думку – «робота». І саме тому мені не вистачало часу побути з дитиною.

Але з того моменту я пропрацьовую це, аналізую стосунки зі своїми батьками. Моїй дитині зараз 12 років, а я думаю: «Господи, а де ж я увесь цей час була?». Я розумію, що мені з нею цікаво просто говорити, читати книжки, грати, гуляти, робити щось разом. Раніше для мене материнство було своєрідною роботою, бо є ж усталені стереотипи «Бути хорошою мамою – це годувати, прати, контролювати, тягнути всю хатню роботу». А виявилося, що НІТ! Коли я відпустила це все, то зрозуміла, що моя дитина вже доволі самостійна, ми перейшли в іншу площину стосунків, з’явилася можливість більше бути удвох. І тому відпочинок ми часто проводимо разом, мені з нею цікаво. На карантині готували смаколики. Я розповіла про свої улюблені тортики в дитинстві, ми спитали рецепти в моєї мами, та всі їх спекли. Потім оладки спекли. Та такі смачні, як у моєї бабусі! І пухкенькі, як ніколи не виходили! Можна сказати, що карантин розкрив наші стосунки з іншого боку. Це так круто, коли тебе тягне додому. Мене рідко ТАК тягнуло додому. Завжди хотілося кудись світ за очі. Можливо раніше це було пов’язано із чоловіком, але тепер усе зовсім іншим чином. 

«Моя дитина вільніша від стереотипів»

Я дуже часто ловлю себе на тому, що говорю, як моя мама, навіть із тими ж інтонаціями. Я розумію, що це позначиться на моїй дитині, але не так сильно як на мені. Моя дитина вільніша. Вона вільніша від стереотипів, від вказівок, зайвих заборон, від тотального контролю, від образ. 

Іноді дивуюсь, що моя мама досі не виросла з якихось юнацьких пелюшок. Тобто я зараз зі своєю донькою спілкуюся більш дорослою мовою, ніж зі своєю мамою.  Дочка хоче бути акторкою, але знає, що це не «пішов собі текст вивчив та покривлявся», а серйозна робота. Вона це розуміє, бо провела в театрі майже все своє життя.

Був момент, коли в Луганську ми не могли водити її в садочок, доводилось брати з собою на роботу. Тож у три рочки вона вже ходила  по всіх цехах, була на репетиціях. Вона і зараз бачить, як працюють актори, дивиться кожну виставу. Можливо все поміняється, я розумію, але на сьогодні вона визначилася з уподобаннями.