#КапітанКоманди

«Коли я була маленькою, у мене виявили туберкульоз колінного суглоба»: історія Олександри Подлєсної

Текст: Марина Терещенко

Фото: архів Олександри Подлєсної

Олександра Подлєсна – сєвєродончанка, волейболістка, майстер спорту України міжнародного класу, голова контрольно-дисциплінарної комісії в Федерації футболу Луганської області. Після Літніх Паралімпійських ігор 2016, Ріо-де-Женейро, отримала нагороду «Народний герой». У свої 23 роки є капітаном Національної параолімпійської жіночої збірної з волейболу сидячи.  Загалом у волейболі 17 років. Ми зустрілися у міському парку та розпитали її про кар’єру, родину та життєвий досвід.

 

  • Сашо, ви спортсменка практично від народження, розкажіть будь ласка, як так сталося?

Я народилася у Сєвєродонецьку, у родині спортсменів. Моя мама майстер спорту України з волейболу, грала за команду «Сєвєродончанка», а нині викладає в Сєвєродонецькій ЗОШ №4. Батько –футболіст, виступав на позиції захисника та півзахисника, у вищій лізі України провів 9 матчів. Таким чином, волейбол – частина мене. Граю з другого класу. Закінчувала Сєвєродонецький багатопрофільний ліцей, клас із фізико-математичним напрямком.  У 2011 році в мене з’явилася можливість грати за Луганський обласний ліцей-інтернат фізичної культури і спорту. Там я і жила, і вчилась. Так було два сезони. За той час команда стала дворазовим чемпіоном України. 

Але з часом від класичного волейболу довелося відмовитися. Коли я була маленькою, у мене виявили туберкульоз колінного суглоба – кістковий туберкульоз. Оперували мене в Луганському обласному протитуберкульозному диспансері,  у 1998 році. Потім я пройшла лікування в санаторії «Затока». Там кілька місяців лежала на реабілітації. Лікарі говорили, що я народилася «у сорочці», бо після операції у мене мало бути серйозне вкорочення кінцівки, а за фактом я маю вкорочення ноги буквально на 4 см. Навіть візуально цього практично не помітно. Звичайно, для батьків  це був колосальний шок. Таким чином, мені ще не було й двох років, а друга група інвалідності вже була.

На жаль, цим не обійшлося. Навчаючись в 11 класі, я впала. Тоді отримала травму на те коліно, що раніше було прооперовано. І стан мого опорно-рухового апарату сильно погіршився, в той момент класичний волейбол для мене закінчився.

  • Як ви потрапили до Національної параолімпійської жіночої збірної з волейболу сидячи?

Після ліцею обрала для себе Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, факультет прокуратури та кримінальної юстиції.  А на другому курсі навчання мене запросили в параолімпійську збірну. Це був 2016 рік. А капітаном команди я стала у серпні 2019 року. Загалом у волейболі вже 17 років. 

 

  • Зараз багато говорять про булінг, чи відчували ви на собі подібне ставлення навчаючись у школі, чи університеті?

Знаєте, ані у школі, ані в університеті, жодного цькування не відчувала на собі. Багато людей навіть і не знали про те, що я інвалід. Тобто близьке оточення звичайно було в курсі, а от для інших це стало сюрпризом, коли побачили мене в складі параолімпійської збірної. Натомість, коли потрапила у збірну, деякі люди дорікали мене в тому, мовляв «не змогла пробитися зі здоровими і захотіла вибрати шлях легше». Таке я чула не раз і від різних людей. Іноді я навіть соромлюся вже говорити людям про те, де я граю. Бо у багатьох, особливо у спортсменів, цей факт викликає усмішку. Для мене така реакція завжди була дивною та не зрозумілою. От як інваліду може бути легше, ніж здоровій людині? На жаль, ставлення до параолімпійців в Україні залишає бажати кращого…

 

  • Розкажіть про команду.

На даний момент нас 11 осіб. Одна дівчина пішла в декрет, а ще одна зараз не може бути присутньою на зборах за станом здоров’я. У неї проблеми з плечовим суглобом. У команді всі різного віку – від 16 років до 39-ти. Кожна з нас зі своїми рисами характеру, особливостями життєвих обставин і станом здоров’я. Кожна пройшла в своєму житті дуже багато труднощів. Є ампутації після онкології, після аварії, вроджені. Тобто всі ситуації абсолютно різні. У команді тільки двоє без ампутацій. Мені, як капітану, необхідно створювати комфортні умови для всіх спортсменок, вміти згуртувати і врахувати всі побажання і характери. Часом це не так просто.

  • Напевно ви хороша психологиня?

В будь-якому випадку, я намагаюсь (посміхається – прим. ред.)

 

  • Чи є якісь труднощі, з якими вам постійно доводиться боротися?

Сам факт того, що ми виступаємо на дуже високому рівні, ми входимо до вісімки кращих команд світу, викликає різні труднощі. Багато було всяких цікавих ситуацій, коли нас намагалися і підставляти на міжнародній арені, намагалися нас «виводити на чисту воду». На мене особисто подавали протест на чемпіонаті Європи в 2017 році, нібито я не є інвалідом. Мене хотіли знімати зі змагань, але не зняли, бо ми проходили міжнародну лікарську комісію, її проходить абсолютно кожен спортсмен. Там не можна обдурити або «прикинутися інвалідом».

  • Де відбуваються тренування?

В Дніпрі. Сюди з’їжджаються дівчата з усієї України, ми тренуємося, готуємося до різних змагань. Ми в Україні не граємо, тільки за кордоном.

 

  • А з чим це пов’язано?

Припустимо, якщо взяти Америку, там більш розвинений параолімпійський спорт. У них є внутрішні змагання, а вже найкраща команда виходить на міжнародну арену. У нас в країні такої можливості немає. У нас немає такої кількості людей, щоб ми проводили тут свій чемпіонат. Тому ми не граємо в чемпіонаті України. Ми граємо тільки за кордоном.

 

  • Ви закінчили Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, факультет прокуратури та кримінальної юстиції. Чи працювали за фахом?

Так,  я і зараз працюю за спеціальністю. Паралельно зі спортом. Близько чотирьох місяців навіть працювала на «Азоті», у профспілці. Але довелося обирати пріоритети, і перевага була на боці спорту. Окрім параолімпійської збірної, я працюю головою контрольно-дисциплінарної комісії в Федерації футболу Луганської області.

 

  • Що входить у ваші посадові обов’язки?

Рішення конфліктних ситуацій покладаючись на регламент ФІФА та Української Прем’єр-ліги (УПЛ). Моя головна справа – вирішення конфліктних ситуацій, що виникають на футбольному полі і за його межами серед футболістів і суддів. Наприклад: сварки з суддями, червоні та жовті картки, спірні питання гравців.

 

  • Якщо ваші збори проходять в Дніпрі, то як вам вдається поєднувати життя у двох містах?

Наразі моє основне місце життя – Дніпро, бо збори відбуваються два тижні через два. А робота у Сєвєродонецьку цілком дозволяє такий ритм життя. На Луганщину я приїжджаю тільки, коли виникає конфліктна ситуація, що потребує моєї присутності. До того ж, у Дніпро я забрала свого молодшого брата. Вже другий рік живемо разом. Він навчається у місцевому спортінтернаті, класно грає у футбол!

 

  • Тобто ви пішли за прикладом мами у волейбол, а ваш брат  – за прикладом батька, у футбол?

Якось так у нас склалося в родині. (Посміхається – прим.ред.) Мої батьки теж навчалися в спортінтернаті. Вони там і познайомилися. В тому самому обласному ліцеї-інтернаті фізичної культури і спорту, за який я два роки грала. Батьки з самого дитинства в спорті, і прищепили любов до спорту нам.

 

  • Чим ви займаєтеся у вільний час?

Весь мій вільний час йде на виховання молодшого брата. Йому зараз 12 років, це перехідний вік, тому бувають складнощі.  Він такий талановитий футболіст вже, тому я хочу дати йому якомога більше можливостей та шансів у житті.  Допомогти правильно розкрити свій талант. Я вже ним пишаюся! Тому весь вільний час я або вчу з ним домашнє завдання, або воджу його на тренування, або ми з ним разом їздимо на його змагання. Адже коли ти розумієш заради чого ти працюєш і заради чого ти живеш, то все стає набагато простіше.

  • Чи можете порадити сучасним жінкам, як не зламається в цій рутині, в цьому ритмі життя?

Мені самій це було складно. Але коли я прийшла до цього, зрозуміла, що це дійсно працює. Найголовніше – любити себе, поважати себе і свій вибір. Коли ти чітко розумієш для чого ти живеш, що ти робиш, для чого ти це робиш, тоді стає набагато легше. Я ж теж довго не могла повірити в себе і в свої сили. Дуже часто шукала в собі якісь недоліки, відповіді на питання «чому у мене не виходить?», «що зі мною не так?», «чому якісь люди від мене відвертаються?»… А таке часто траплялося – просто відверталися і йшли люди. Я не розуміла чому це відбувається і з чим це пов’язано. Я вважала, що я  у тому винна. Ні. На своєму особистому досвіді можу сказати, що як тільки полюбиш себе, почнеш поважати себе і свій вибір, тоді і люди потягнуться, і життя стане легше.

 

  • Ви до цього  самостійно прийшли, чи зверталися по допомогу до фахівця?

Я сама до цього прийшла. Спираючись на життєвий досвід. Я в своєму житті зіткнулася дійсно з багатьма труднощами. Коли вчилася в Харкові, доводилося багато підробляти. Моя мама працює вчителькою фізкультури, сильно не могла мене забезпечувати фінансово. У тата інша сім’я. Він допомагає, коли може. Ми від нього нічого не вимагаємо, тому що там теж діти. Зазвичай намагаємося викручуватися самі. Коли я була студенткою, мені хотілося кращого життя для себе і для брата, якому на той момент було 4 роки, тож працювала на різних роботах. Я закінчила художню школу, таким чином змогла влаштуватися малювати портрети на гранітних пам’ятниках. Офіціанткою колись в барі підробляла, щоб просто заробити грошей і допомогти своїй родині. Вже потім, коли з’явився волейбол, тоді стало значно легше. У мене з’явилася зарплата, контракт, але перед тим, як туди потрапити дуже багато було пройдено. На даний момент теж бувають такі моменти, коли руки опускаються і перестаю в себе вірити. В житті буває різне, але варто залишатися позитивною. Я завжди згадую про те, що у мене є моя сім’я, якій я дуже хочу допомогти. Це допомагає не здаватися.