#Принципова

«Завдяки духовним практикам я зрозуміла, що маю насолоджуватися тим, що є тут і зараз»: історія Олени Розсказової

Текст: Марина Терещенко

Фото: архів Олени Розсказової

Відео: Юрій Чорнобук

Олена Розсказова – керівниця Східноукраїнського представництва Міжнародного фонду «Відродження», мама чудової дівчинки Саші 7,5 рочків.  Олена родом з Луганська, але останнім часом живе у Харкові. Ми попросили її поділитися своїми спогадам про рідне місто,  розповісти про свій шлях до самопізнання та про виховання доньки.

Луганськ. Культура. Україна

Моє дитинство пройшло у Луганську. Я жила там до поки мені не виповнилося 23 роки, потім вийшла заміж та переїхала. І я повністю не погоджуюся із тими стереотипами, які поширені зараз щодо луганців. Чула неодноразово, що Луганськ то «суцільна радянщина», мовляв, не розвивалися культура та мистецтво.  Але ж я виховувалася у творчій родині, у нас часто збиралися вдома музиканти та поети, панувала атмосфера свободи та під час джем-сейшенів лунав джаз, навіть у радянські часи. Можна сказати, що моє дитинство проходило врозріз з лінією партії (посміхається). 

Всі ці антикомуністичні розмови безперечно вплинули на моє становлення як особистості. Батьки хотіли, щоб я була музикантом, але  я обрала свій шлях – філологію. Справа в тому, що мене завжди вабила література, навіть у музичній школі це був мій найулюбленіший предмет.  Я жодного разу не пожалкувала про свій вибір.  У студентські роки почала працювати журналістом. До речі, та атмосфера, що панувала у Луганську на початку 90-х, коли я була студенткою, також не мала нічого спільного з радянським минулим. Ми влаштовували різноманітні поетичні і музичні квартирники та вечори. У той час в Україні якраз почали зароджуватися перші національні рухи. Тому іноді мені здається, що люди, котрі розповідають про суто «радянський Луганськ», жили в інший реальності. Я досі пам’ятаю дух свободи, що вирував тоді, принаймні, у моєму оточенні.

Після одруження переїхала до чоловіка у місто Алчевськ. Там було трохи гірше із культурним життям, проте розвивалися духовні течії.  В Алчевську я працювала викладачем англійської мови у місцевому ВУЗі. Взагалі місто вважалося студентським, хоч і побудовано навколо заводів. Тим не менш, після Луганська мені було важче звикнути до іншого ритму життя та інакшого оточення. Але з людьми мені щастило скрізь. Тому для мене Донбас – це люди, “свої” люди. На жаль, частина з них відкололася  через протилежний ідеологічний бік, але ми намагалися, особливо до недавнього часу, говорити більше про спільні інтереси, а не про політику. 

«Моє дитинство проходило врозріз з лінією партії»

Харків зустрів стереотипами

Я переїхала до Харкова ще до початку військового конфлікту на Донбасі, мені там запропонували роботу. Маю вам сказати, коли ви турист, Харків сприймається інакше, ніж коли ви там починаєте жити. Це  жорстке місто, що зовсім не приймає слабких людей.  Та й стереотипи до луганців  не виникли у 2014 році, вони існували ще за десяток років до хвилі внутрішнього переміщення.  Я неодноразово чула фрази на кшталт «ну а що з вас взяти з луганським дипломом?», і це ще до тестування моїх здібностей. Був також міф, що луганці приїздять до Харкова і скуповоють хліб, тому його не вистачає місцевим. Маячня. 

Таким чином, у 2014 році стереотипне ставлення лише загострилося. Я рада, що у мене був вже досвід виживання та знаю багато сімей, котрих Харків прийняв. Особливо це стосується тих, кому вдалося житло придбати.  

Говорячи про свій досвід, скажу так, важко було перші сім років. Потім я вже почала відчувати себе спокійно. І відчувати місцевою. Можна сказати, що я сумую за Луганськом, однак не можу туди поїхати як «агентка Держдепу». Я скучила за своїми спогадами та емоціями, проте розумію, що то вже не «моє» місто.  Чуже.

 

Донбас. Переселенці.

Взагалі кожна поїздка на Донбас для мене є дуже сумною. З 2014 року я почала працювати керівницею Східноукраїнського представництва Міжнародного фонду «Відродження», тож багато їздила по Луганщині та Донеччині.  Бачила стрічки на вікнах проти обстрілів (знаєте, коли вони наклеєні хрест на хрест), таблички у кав’ярнях та закладах харчування із написами «зі зброєю не заходити», відчувала напругу серед місцевих мешканців. А в готелі «Мир» у Сєвєродонецьку, в кімнаті, де я жила у відрядженні у 2014му, у вікні був слід від кулі. Там я постійно відчувала себе у небезпеці. І розуміла,  що у таких умовах можна унеможливлювати внутрішню свободу людини. Зараз вже я помітила, як змінилися великі міста на Донбасі. Була у Слов’янську минулого року, помітила, що місто стає більш зеленим, а люди  – спокійними. На жаль, цього не можна сказати про невеликі прифронтові міста, на кшталт Попасної та Курахового. 

У МФ «Відродження» в нас був театральний проект  Суспільної служби допомоги – молодь з Попасної ставила виставу про життя у своєму місті. Показували її у Харкові та у Києві. Досі пам’ятаю звуки м’яча, що відбивалася від підлоги, нагадуючи постріли. Підлітки розповідали про свої емоції, а глядачі потім говорили «Ну  що ви такий сум показуєте, краще б щось позитивне». Це говорить про те, що українці взагалі не розуміють, що коїться у сусідніх областях. У 2015 році деякі плутали окуповану і не окуповану території… Певно, тому і не розуміють труднощі життя переселенців. Багатьом прийшлося починати з нуля, обирати інші професії і зовсім інший напрямок діяльності. Разом із тим, зараз вже пройшло шість років, і коли починають скиглити «нам всі винні», схоже більше на бажання всидіти на утриманні від держави, на волонтерській допомозі.  Але ж слід самостійно лупати скалу!  

 

Духовна складова життя

Якщо говорити про жіночу долю, я б хотіла сказати, що мріяти звичайно потрібно, але якщо реальність не дуже співпадає з вашою уявою, не потрібно засмучуватися, слід отримувати задоволення від того, що є. Завдяки духовним практикам я зрозуміла, що маю насолоджуватися тим, що є тут і зараз. 

І вважаю, що усім жінкам треба також прийти до цього розуміння, бо ж ми любимо мріяти, малювати собі картинки у голові і сильно засмучуватися, коли щось йде врозріз із омріяним.   Ба більше – слід і дітей вчити легше ставитися, що у житті не все за планом.  Діти беруть з нас приклад, більше наслідують нас, аніж слухають.

 

«Слід насолоджуватися тим, що маєш. Тут і зараз»

Бути  прикладом для доньки

Моїй донці зараз 7,5 років.  Але вона вже розуміє, що усі проблеми можна вирішувати без хабарів, чесним шляхом. Як? На маминому прикладі. Якщо вам здається, що діти не помічають, коли ви не в стані захистити свої права і все звикли вирішувати за хабарі, то ви помиляєтесь. Коли вони виростуть, будуть вчиняти так само. Це тільки з першого погляду здається, що корупція полегшує життя. Ви тільки уявіть собі, що вас лікує хірург, який купив диплом, або ваших дітей навчає вчителька, яка не ходила на заняття і заплатила за екзамени. Або на дорозі збив водій, що отримував права за гроші. І тоді відразу відпаде бажання платити за послуги. Тим паче, усе можливо вирішити без хабарів. Неодноразово мені доводилось чути: «Ви що, не усвідомлюєте, у якій країні живете?» Звичайно, усвідомлюю. Тому і хочу ламати систему. 

Але іноді просто важливо знати свої права. Наприклад, влаштовуючи дитину до школи, внутрішньо переміщені особи і ветерани АТО мають пільги: ви можете віддати сина чи доньку до будь-якого освітнього закладу. Оформлюючи дитині інвалідність, також цілком можливо обійтися без хабарів. Можливо, це займе трохи більше часу, але потім у лікарні вас так само будуть обслуговувати безкоштовно. Просто спробуйте. 

«Дітям потрібно давати розуміти, що чесні шляхи можливі і в нашій країні»

Доньку вчу відстоювати свою думку. Дитина ж поводить себе точно так, як і батьки. Так само і я  наслідую приклад поведінки свого батька. Я не ходила до дитячого садочку, батько брав мене з собою до музичного училища і музичній школи, де викладав. Він завжди виступав проти несправедливості на зібраннях,  чітко висловлював свої думки та позиції, тож приклад батька вплинув на мене. 

Важко, коли ти одна проти системи. Тому варто шукати однодумців, експертів, команду, громадські організації, які займають я антикорупційними питаннями, підключати засоби масової інформації.  

Я переконана, що батькам треба будувати довірливі стосунки з дітьми, у яких малі розповідають про свої переживання, діляться думками і вчаться не цькувати інших через відмінності.