#ЖиваКультура

«Як музиканти філірують звук, я прагну філірувати життя, щоб отримувати позитив»: історія Олени Гринько

 

Текст: Марина Терещенко

Фото: архів Олени Гринько

Олена Гринько – директорка комунального закладу «Сєвєродонецький міський Палац культури». Вона та, з ким ототожнюють слово «культура» у Сєвєродонецьку. Про її  діяльність багато пишуть та говорять, але ми обрали інший шлях. Ми зустрілися з Оленою за кавою та розпитали її про найпотаємніші кімнати душі, дізналися про секрети родинного щастя, блакитну кров та шалену жагу до музики!

 

Приклад батьків

Народилася і виросла у Лисичанську – все тут поруч, все близько. Мій тато з шахтарських країв, а мама має дворянське коріння, вона родом з Москви. Дуже незвичайне поєднання в моїй родині призвело до того, що ми і опинилися в цих краях.

І при цьому батьки познайомилися на Чорноморському узбережжі Кавказу. Папа туди приїхав у Анапу до друзів, тільки закінчивши з відзнакою музичне училище у Артемівську. Приїхав з новим білим «виборним» баяном, на якому грав моїй мамі і класику, і романси, і народну музику.  Вони спілкувались… І їхні серця пронизав струм! За три дні знайомства проявилися почуття, він запропонував їй вийти заміж. За рік вони одружилися.  З тих пір прожили у любові до глибокої старості. 

Мама була захоплена мелодійністю української пісні і щирістю молодого хлопця з шахтарського краю.

 

Пісня кохання моїх батьків:

 

Ой дівчино, чим ти полонила

Юне сеpце в той вечіpній час?

Ти любов моя,      |

Ой ти, дівчинонько |(2)

Гоpдая!            |

Пеpейду несходжені доpоги,

Пpонесу в душі твоє ім’я.

Ти любов моя,      |

Ой ти, дівчинонько |(2)

Гоpдая!            |

Все без тебе я,

Ой ти, любов моя

Ніжная.

Ти любов моя,

Ой ти, дiвчинонько

Гоpдая!

Папа грав на баяні і співав цю пісню все життя для мами. А для мене ця пісня – гімн любові і щастя нашої родини

Усі завжди дивувались ними та по-хорошому захоплювалися. Мої батьки до останнього зберігали романтику у стосунках і підтримували одне одного! Це все було на моїх очах, тож я із впевненістю можу сказати, що росла у повноцінній та безмежно щасливій родині. У мене було два брата. Їх вже нема в живих. Проте дитинство наше було насиченим. Творчий ресурс технічної інтелігенції, шахтарів і дворянське коріння старовинного роду постійно підштовхували батьків розвивати нас, дітей, з усіх боків. Батьки мені давали все можливе для розвитку особистості.

Дитинство пройшло оглядаючи відомі музеї, і мистецтв, картини, галер знайомлячись з музикантами, цікавих подорожах, знайомствам із відомими музикантами. І чула я ці твори у виконанні світових зірок. 

Уже в  7 років я вчилася в музичній школі по класу фортепіано, займалася хореографією, брала участь у ляльковому театрі, займалася фігурним катанням. Змалечку брала участь у концертах, обожнювала вчитися,  маю чимало нагород і грамот. На початку 70-х років  я гостювала у столиці. Сестра моєї бабусі, а вона працювала на Держтелерадіо, постійно водила мене по знакових виставах у концертні зали, філармонії, консерваторії. Одного разу вона взяла мене на концерт видатного англійського віртуоза-піаніста Джона Огдона. Це було неймовірно! Мене провели за куліси у вітальню, де метр розігрувався перед виступом. Джон привітно мені посміхнувся, через перекладача дав дозвіл послухати його вправи. Він на цьому концерті виконував твори С. Рахманінова, Ф. Листа, Л. Бетховена. Це – лавина, дивовижна, животворна сила і щирість Великого мистецтва.  Саме це вплинуло тоді на мене. Справило враження та дало поштовх серйозно займатися музикою, творчістю.

Ось цим я і була наповнена з дитинства – сплетінням різності мої родів.

Ще завжди захоплювалася фото та відео. Папа сам любив фотографувати, мав ФЕД, «Київ», та фотоапарат «Зоркий». І мене навчав з моїх 12-ти років. Пам’ятаю, як  після шіснадцятиріччя вже сама сиділа на кухні з червоною лампою та усім іншим інвентарем. Так я вчилася друкувати фотографії. Могла просидіти хоч усю ніч! До самісінького світанку.

Олена Грінько

А скільки я робила студентських фотографій! Робила дуже просто, але це велика радість була. А потім дарувала. Дарувала всім, хто був на фото. На якихось студентських заходах або в дитячих походах. Потрібно сказати, зберігаю безліч фотографій. І не тільки тих, що були зроблені мною, а й сімейні архіви. У мене онук, дорослі діти. Я хочу це все передати їм, як спогади, як культурну спадщину роду. Є документи і старовинні речі мого роду по мамі, частина з них зберігається в історичному музеї в центрі сусідньої столиці (Москва – прим. ред.). Мій пращур Анатолій ( брат прапрабабусі) брав участь у Першій світовій війні. І в нашій родині залишились  листи, які він писав своїм батькам та дружині. Які ж це були теплі слова! «Любі мої мама і тато… ». Він вітає з усіма святами. Він цікавиться їхнім здоров’ям, цілує руки, дуже тепло й шанобливо ставиться.

 А дружині пише вірші. Вона ж чекала його з війни. Аж потім почалися історичні зміни в країні, м’яко кажучи… Почалася революція (у офіційній історіографії СРСР «Велика Жовтнева соціалістична революція»). І одного разу денщик привіз його шаблю і парадний кітель, еполети. Ця шабля зараз у родичів. З неї мій чоловік чистив залишки бою – сліди крові і трави з землею. А ось його одяг і амуніція якраз знаходяться в музеї, як героя війни. 

«Україна прийняла мандрівницю в свої обійми»

Тому ці коріння, де бабуся-дворянка, п’ятеро дітей у сім’ї, дали мені виховання. Є фотографії, де вони всією родиною – підліток, старші діти-гімназисти, потім маленькі, і позаду стоїть дідусь моєї мами. Він був дуже схожий на Чехова. І ось, дружня, що живе в любові, сім’я. З такої родини вийшла моя мама. Вишукана, з гарною вимовою, ставна, правильна, із пристрастю до класичної літератури та шаною до музики та хореографії. І коли вона їхала сюди, на Луганщину, вона повністю залишила все там, у Москві. Її рідня не одразу це прийняла, а вона завжди відповідала: «Це кохання. Це єдине, що є в моєму житті». І вона не пошкодувала жодного разу. Україна прийняла маму у свої обійми, подарувала їй чудового чоловіка, сім’ю, трьох діточок. Тому я вважаю, що це велике щастя для мене, народитися в такій сім’ї. У нас сварок не було, були емоції, були поїздки в гори, поїздки на природу, було взагалі багато подорожей! Ми могли місяць жити на морі, там де познайомилися мої батьки. Батьки завжди були спортивні, легкі на підйом. Зараз ми весь час намагаємося щось своїм дітям дати, але ми живемо в епоху таких змін…

Олена Грінько

 

«В нас був роман у листах»

Знайомство із чоловіком

Страшно сказати, але я вийшла заміж в 19 років. Мені зараз вже ох скільки! Я доросла вже особа (посміхається – прим. ред.). Ми в одному міцному шлюбі, де двоє дітей. Познайомилися абсолютно випадково – село, зоряне небо, сільський клуб і художній фільм. Родичі запросили погостювати в село, а чоловік там народився і виріс. І ось уявіть картину: художній фільм, компанія веселої молоді, і раптом один молодик із такою гарною зачіскою, а він уже був на той момент студентом училища в Сєвєродонецьку, привернув мою увагу. Він не загравав, поводив стримано, суворо так дивився фільм. А потім, коли ми всі йшли додому з клубу і співали пісні під яскравими серпневими зорями, зустріли і його. З рушницею. Виявилося, що його батько те тільки механізатор, а й мисливець. Мене це зацікавило! Тож він просто йшов поруч і ми розмовляли. Два-три дні, ось скільки я там була. Звернула тоді увагу, що в нього така красива  мелодійна українська мова. Мій папа завжди розмовляв виключно українською мовою, а мама говорила російською. При цьому ми ніколи цього не помічали взагалі. Іноді себе питаю: «Чому ми не помічали?». А потім, коли склалася моя сім’я, я зрозуміла – у мене так само. Я спілкуюся російською, а чоловік – українською мовою.

Після того, як я поїхала з села, у нас був роман в листах. Ці листи у мене досі є, зберігаю. Тому що цікаво, як розвивався цей роман і які милі моменти були.

Олена Грінько

 

«Маріуполь мені досі сниться ночами»

Лисичанськ-Маріуполь-Сєвєродонецьк

Після закінчення школи у Лисичанську я здобувала освіту в Маріуполі, в музичному училищі. А коли приїжджала на Луганщину, ми періодично бачилися з тоді ще майбутнім чоловіком. Мені дуже хотілося вчитися саме там, в Маріуполі, на березі Азовського моря. Пам’ятаю, як приїхала на прослуховування, як шукали хорошого викладача, як тато возив мене на різні конкурси та покази, як піаністку.

Маріуполь – це любов з першого погляду. Настільки люблю, що до сих пір мені сниться ночами. Я давно вже там не була – з 2014 року. Пам’ятаю, як ми ще до початку війни їхали відпочивати на море, проїжджали повз заводу «Металург» (нині Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча), У мене були сльози з очей. Це були сльози ностальгії, тепла і добра. Були чудові вчителі і я придбала нових друзів там, тож завжди по-доброму згадую Маріуполь. Пообіцяла собі, що обов’язково туди повернуся (посміхається – прим. ред.).

«Мої свекри були чудовими людьми»

Так ось, коли я закінчила музичне училище, відразу планувала поступати в консерваторію, але чоловік активно наполягав на весіллі. Він уже на той момент вступив до нашого інституту Даля (нині Східноукраїнській національний університет імені Володимира Даля), отримував інженерну спеціальність. Він мав технічний склад розуму на відміну від мене-гуманітарія, при цьому підтримував моє прагнення здобувати освіту, говорив про заочне навчання для мене. Наші батьки завжди підтримували наше прагнення вчитися. У мене взагалі були дуже хороші стосунки зі свекрами. Вони були чудовими людьми! Я б назвала їх сільською інтелігенцією. Папа був механізатором, дуже сильною особою, а мама – зоотехніком, доброю та активною жінкою. Тож нас розуміли і приймали. 

Але коли ми одружилися, піти вчитися відразу не вийшло, бо спочатку одна дитина, потім з’явилася друга. І як це зазвичай буває в сім’ях – турботи, побут тощо. 

А оселилися ми в Сєвєродонецьку, у чоловіка тут були родичі та перспективи хорошої роботи. 

«Конспекти чоловіка з математики та фізики – то був повний космос!»

У мене завжди викликали глибокий захват люди, котрі займаються точними науками. Ще в двох декретних відпустках, вигодовуючи своїх дітей, я допомагала чоловікові конспекти в інститут писати. Це був космос! Для мене, як для творчої людини, писати конспекти з математики, фізики та опору матеріалів – щось неймовірне! А для нього ці всі знання були нормою.

Ось так наш шлюб і склався – шлюб протилежностей. Чоловік абсолютний технар. Стриманий, прагматичний, правильний, логічний та виважений. Ну і я зі своїми творчими дивацтвами (сміється – прим. ред.). І діти наші успадкували як творчі риси, так і любов до точних наук.

 

«Ми вклали у своїх дітей велику любов»

Пишаюся своїми дітьми

Мої діти, окрім школи,  в дитинстві виступали у першій музичній школі Сєвєродонецька. Вели дуже активне творче конкурсне життя, займалися вокалом та хореографією. Це був сімейний дует – брат і сестра. Вони багато виступали на сценах ПК «Хіміків», міського палацу культури, Льодового палацу, на Луганському й Сєвєродонецькому телебаченні. Брали участь у міжнародних конкурсах. Цікаве насичене дитинство. Зберігаю фото та відео матеріали, як сімейну спадщину.

Син вибрав ІТ-галузь, хоча і вчився на хімічному факультеті, а потім на економічному. Коли діти були маленькими, комп’ютери тоді ще не були в такому доступі як зараз, і першу «машину» збирав дітям чоловік. Саморобний комп складався з бабінного магнітофону, величезної кількості шнурів, магнітофону «Весна». І все це було підключено до великого телевізора «Горизонт», який через кілька місяців просто сів. Але це не зупинило, і сьогодні син дуже успішний. Ця робота дозволяє йому жити в різних куточках світу. У свій час він жив у Києві, потім подорожував по світу, вивчав мови і культуру різних країн. Його головною метою завжди було дізнатися та подивитися якомога більше. Зараз він повернувся на Луганщину. Тепер моя мрія, щоб подарував мені онуків, щоб це все хороше і добре він зміг передати своїм дітям.

А ось дочка пішла спочатку в напрямок культури. Навчалася в Києві, теж жила там якийсь час, як і син. А особисте життя її склалося тут, у Сєвєродонецьку. Цікаво, що її чоловік теж має технічний склад розуму, як і мої чоловік і свекор. Вони так само зійшлися на своїх протилежностях. Зараз дочка перейшла в сферу управління. І якщо я хочу через творчість міняти життя, то вона – через правильність організації процесу хоче міняти наше суспільство, приносячи таким чином свою користь. А їхній син, наш онук, має виражений математичний дар і комп’ютерну направленість розуму.

Ось так у моїх дітей. Напевно, моя жіноча доля є щасливою.

 

«Україні потрібна інтелігентна основа»

Вчитися в людей

Коли діти підросли, я пішла вчитися заочно у Луганську державну академію культури і мистецтв, кафедра театрального мистецтва. За фахом я режисер культурно-масових заходів. На цьому шляху я зустріла багато талановитих майстрів і метрів культури і мистецтв, заслужених і народних артистів України, кандидатів наук та аспірантів. 

Чим більше таких незвичайних людей зустрічається на моєму шляху, тим більше я сама збагачуюся. Люди надихають мене на пошуки свого стилю. Мені подобається створювати щось «своє». Ще за часів роботи у музичній школі приємно було знаходити психологічні підходи до різних дітей. Не всі ж завжди відмінники, є більш слабкі, але їх теж важливо зацікавити! Потрібно вчити так, щоб кожна дитина прагнула йти на заняття. Нехай у учня не завжди все виходить, але це йому допоможе у майбутньому. Дуже багато моїх учнів з музичної школи пішли в зовсім інші професії, але вони зберегли в собі ту натхненність, яку отримали на заняттях. Вони вміють будувати бесіду і чути співрозмовника. Фібри їхніх душ налаштовані на творення і позитив, а не на заперечення і порожнечу. Я вірю, що люди, які ходили в музичну школу, вивчали творчість великих композиторів, культуру різних епох, розвивали себе духовно, грали на музичних інструментах, виступали на концертах, стануть соціально активними у суспільстві. Я чітко розумію, що Україні потрібна інтелігентна основа, а для цього потрібно розвивати культуру.

Ось так я надихаюся і несу цей свій заряд іншим. Адже до нас у міський Палац культури приходять театрали, бальники, естрадники, хіп-хопери. Вони  наче маленькі діти з палаючими очима! Я хочу, щоб вони розвивалися, росли, читали, не йшли з війною, не несли шкоду, несли користь і не зраджували близьких.

Олена Грінько

 

Майже 20 років у міському Палаці культури

Тут, у МПК, знаходиться моя душа, саме тут мій другий дім ось вже майже 20 років. До цього я працювала у КЗ «Сєвєродонецька дитяча музична школа №1». Починала там з двох посад – викладач по класу фортепіано і концертмейстер. Пропрацювала так досить довго. Для мене обидві ці посади були рівноцінними, бо в конкурсах я брала участь і як концертмейстер, і як піаністка-викладач дітей. Потім, коли мені стали затісні рамки, я зрозуміла, що потрібно шукати нові форми викладання і духовного розвитку дітей. Так в кінці 1990-их в музичній школі було створено концерти української музики, Різдвяні вечори, вивчення правил етикету тощо. Також ми з учнями писали сценарії концертних тематичних програм. Це були твори і академічного напрямку, і вокал, що дуже приваблювало мене. Цілих 15 років я співала у вокальному ансамблі викладачів першої музичної школи. Він до цих пір, до речі, існує і репертуар там дуже багатий! Поступово ми розширили концерти, діти не тільки співали та акомпанували, а й робили музично-театралізовані вистави.

Потім в місті створили Сєвєродонецьку міську гуманітарно-естетичну гімназію. І мене запросили туди працювати за сумісництвом. Я проводила посвяти в гімназисти українською мовою, писала пісні і вірші. Цей напрямок став мені дуже близьким. Потім в міському Палаці культури, тоді ПК «Будівельників», була організована філія –  клуб «Гармонія». Туди мене запросили заступником директора, методистом.  А вже потім отримала посаду директора ПК «Будівельників». Ось так склалася моя любов з міським Палацом культури. Тут я хотіла розвинути концертно-конкурсну діяльність, приділити увагу молодіжному напрямку, збільшити кількість творчих колективів. Чим і займаюся нині. Адже якщо робота приносить чисто духовне задоволення, це вже і називають гармонією життя.

артисти міського Палацу культури (керівник Олена Гринько) відвідали 59-й мобільний військовий госпіталь, 2019 рік

 

«Не плакати. Бути гордою. Не перекладати біль на рідних»

Сила йде згори

Мене часто запитують, де я черпаю енергію, сили і натхнення. Думаю, що Господь дає силу. Я повинна бути потягом, який тягне за собою вагончики, інакше не вийде. У моєму житті було чимало ударів, багато було й болю, але я це все проходила. Брала подушку і плакала на самоті. Так виховували гордість і у мене, і у моїх мами та бабусі. Моя прабабуся була випускницею Смольного інституту шляхетних дівчат. Під час Жовтневого перевороту вона продала свою золоту медаль і старовинні речі сім’ї, потрібно було прогодувати п’ятьох дітей. Після того, як овдовіла, більше ніколи не виходила заміж. Мама мені переказувала, як прабабуся стояла біля столу і читала моралі. У тій родині не було прийнято сварити дітей, завжди говорили: «мовчи, за розумну зійдеш. Сто разів подумай перш ніж говорити». При цьому всіх вчили шити, вишивати, прибирати, не соромитися брудної роботи, багато читати, допомагати людям. Це зараз, вже у дорослому віці, я розумію, що у родини були свої секрети, таємниці. Адже про походження роду дуже мало фактів, завжди лише говорили, що «ми з роду Рєпніних». Неможливо уявити через скільки випробувань вона пройшла, при цьому завжди повторюючи наступні слова, як мантру: «будь гордою. Не плач. Коли тобі погано, не перекладай на близьких своїх». У нас в сім’ї так і є. От дійсно, коли комусь погано, ми не плачемо, плаче серце. Мої брати завжди були для мене надійною опорою, ми були наче одне ціле. Старший брат – сильна особистість, три освіти (педагог, історик, юрист), успішна кар’єра – директор фірми «СІНКО і КО» ( разом із японською фірмою), побував у багатьох країнах світу. Чудова родина: жінка, діти, онук. Серце. Його не стало.

Середній брат – добра та щедра людина, але мав складну долю. Санітарна авіація. Північ. Медик. Польоти. Падіння. Чорнобиль. У складі своєї медичної бригади мчав  на допомогу людям. Дозиметр. Радіація. Його не стало. 

ЦЕ МОЯ БІЛЬ. 

Але своїми бідами ми ніколи не навантажували, дуже любили один одного, були дружні. Коли спіткає горе, то навіть при родині я соромлюся плакати. Я тоді гризу подушку, рву подушку, сльози заливаються з очей, але не перекладаю на рідних. А позитив, який є, я черпаю з творчості, з життя, з моментів радості, яким є місце завжди.