#СуперМама

#СуперМама

«Все налагоджується. Починаємо співати, бо концерти на носі»: історія Олени Босенко

Текст: Марина Терещенко

Фото: архів Олени Босенко

Олена Босенко – солістка Луганської обласної філармонії. Лауреатка всеукраїнських та міжнародних конкурсів та фестивалів. Народилася в Луганську. Там навчалася в інституті культури і мистецтв Луганського національного університета імені Тараса Шевченка. Останнім часом Олена живе у Сєвєродонецьку. Жінка  відверто розповіла про чоловіка, любов і невпинну жагу до життя та саморозвитку.


«Вже в 12 років давала дворові концерти»

Музична родина

В 10 років брат навчив мене на гітарі грати – акордами.  Я вивчила кілька пісень і вже в 12 років такі концерти дворові давала! Нас відправляли на все літо до бабусі з дідусем у село. Ми там гуртом збиралися і мені так подобалося співати.  Згодом я почала займатися приватно естрадним вокалом з Лілією Азаровою. У мене почала проявлятися академічна манера співу. Але естрада мене якось обмежувала, мені стало нецікаво, а от ці оперні вокальні верхні ноти… Вони вабили! Мама принесла мені платівку і я почула цю верхню ноту. І поки нікого вдома не було я спробувала її взяти,  у мене вийшло і я тоді подумала: «Ну все! Вирішено!»

 

«Я завжди поверталася додому. І поступово зрозуміла, що вдома є те, що краще для мене»

Крізь провали до зірок

По закінченні школи я ще думала ким хочу бути – юристкою, психологинею, акторкою… Мені подобалося акторство. Я намагалася вступити після школи до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. Не вийшло. Я спробувала вступити власними силами в консерваторію, і звичайно ж провалилася. Потім, у Луганську, мене два місяці готувала народна артистка Джульєтта Якубович, у якої я згодом вчилася. Але у консерваторію в Києві я так і не пройшла. Кілька разів я штурмувала столицю, але от не приймав мене Київ. Я завжди поверталася додому. І поступово зрозуміла, що вдома є те, що краще для мене. 

«Коли виникають якісь труднощі, я згадую, що є гірші роботи»

Був рік, коли я не вступила до інституту. Мені довелося тоді працювати в тютюновому кіоску. Ще на ринку працювала. Тоді для себе усвідомила – якби там скрутно не було, але що завгодно, тільки не повертатися на ринок!

І ось, коли зараз я маю щастя працювати у творчій професії, то  завжди згадую той ринок і думаю «Слава Богу, що я не на ринку стою». Тобто, коли виникають якісь труднощі, я згадую, що є роботи й гірше. Важко було просто сидіти цілими днями і чекати поки хтось прийде і щось купить. Я намагалася щось ще робити, додатково вчила італійську мову. 

 

«Він тенор, а я – сопрано. Так і зійшлися!»

Кар’єра та кохання

Врешті-решт все сталося так, що мене взяли в інститут культури. Там я познайомилася із майбутнім чоловіком – Ігорем Новіковим. Я вже була на другому курсі, а він як раз приїхав на перший курс вступати. Загалом, він тенор, я сопрано. Ми брали участь у виставах. Так і закохалися. І вже разом 19 років. Після інституту я почала працювати в філармонії. Цього року 15 років, як я працюю в філармонії. Такий маленький ювілей (посміхається). Була різна робота. Було дуже багато шкільних концертів, виступів у технікумах, у садках. У різні куточки області ми їздили. Ці клуби – трошки брудні, холодні будівлі… Але  то улюблена робота!

 

«Це було повне обнуління. Ані квартири, ані роботи, ані грошей, ані перспектив, ні здоров’я»

Про війну, скруту та обнуління

Як і зазвичай, ми просто пішли  тоді у відпустку. Я поїхала в Черкаську область до мами в село. Нічого особливо не брала з собою. Думала, що повернемося додому. Я провела там три місяці, у мами, але потім вже треба було щось робити в цей складний кризовий час. Це ніби «вийти на нуль», як кажуть. Ось тоді мені здалося, що це було повне обнуління. Ані квартири, ані роботи, ані грошей, ані перспектив, ані здоров’я… Ще й з чоловіком була історія… Якраз в цей час у нього відмовила нирка.  Почалося це все ще у 2005 році. Тоді йому зробили першу пересадку, його мама дала йому нирку, що функціонувала 9 років.  А вже під час війни, у 2014 році, він поїхав до Запоріжжя, на обстеження, і там, у лікарні, в нього відмовила ця мамина нирка.  Ми провели там чимало часу, і я вже думала влаштовуватися у місцеву філармонію, брали мене на півставки. Але було складно тягнути фінансово – за щось жити, платити за оренду (ціни злетили космічно із напливом переселенців), обстеження тощо. Звичайно, я багато думала, як нам вижити, морально підготувала себе до того, що доведеться змінювати фах.  Аж раптом ми дізналися, що Луганська Обласна Філармонія відновлює свою роботу у Сєвєродонецьку. І в цей момент все пішло на лад! Коли ми сюди приїхали, Ігоря відразу ж взяли на роботу. Він інвалід I групи, але він має право працювати. Він працює офіційно в філармонії. Це його найголовніша підтримка – улюблена справа. Як і для мене, звичайно. Ми вдвох працюємо, ми потрібні. Це важливо. Чоловіку пересадили нирку в лютому. Весь цей час колеги з філармонії дуже підтримували. Взагалі, сєвєродончани неймовірні! Багато людей нам допомогали, зробили благодійний концерт, Луганська адміністрація, управління культури зверталось до Києва та за державні кошти оплатили операцію в Бресті, в Білорусії. Зараз чоловік на реабілітації, приходить до тями. Ми їздимо до Києва ще на обстеження. Все налагоджується. Починаємо співати, бо концерти на носі.

 

«Жінка може вночі виплакати це все, а потім на ранок встати і бути позитивною»

Сльози та посмішка – головна жіноча зброя

У жінки є зброя, дуже сильна – це сльози. Мені здається- це її сила, тому що вона може вночі виплакати всі негаразди, а на ранок встати і бути позитивною. Тим часом чоловіки все тримають в собі. Вони не можуть плакати. І це потім виходить через якісь хвороби, через різне. Крім того, допомагає гумор в нашій родині. Ми навіть над деякими нюансами хвороби сміємося. Бува, жартуємо над назвами ліків (посміхається). Це нам допомагає. Робота також тримає в тонусі. Ігор іноді говорить: «Я приходжу до лікарні, і бачу, хто із хворих працює, а хто ні. Той, хто працює, то він так нормально тримається, а хто не працює, то так собі. Тому що рух – це життя». І ще улюблений вислів Ігоря: «Якщо людина хоче жити, то медицина

тут безсила».

 

Танцівниця, художниця, натхненниця

Особисто мені боротися зі стресом допомагають східні танці. Я почала займатися в Луганську ще. Коли вперше подивилася, мене так зачарували ці рухи! І це теж рятувало  в свій час. Від  поганого настрою, від нудьги. По-перше – це фізичне навантаження. По-друге – ці танці корисні для жінок. А по-третє – дихання трошки схоже з вокальним, дихання діафрагмою. Зараз я займаюся в клубі «Ісіда». Крім танців, там і спілкування з жінками різних вікових груп. Ми товаришуємо. Це теж дуже завжди допомагало. 

Крім того, півтора роки тому я захопилася малюванням. Якось ми з подружками зібралися чаю випити, помалювати аквареллю та гуашшю. Мене так захопило це малювання! Я почала дивитися онлайн уроки з різних технік. Я ніколи не думала, що взагалі зможу щось намалювати. Поки чоловік був на гемодіалізі, я купила собі ці полотна, фарби, пензлі. Але думки, як завжди: «Навіщо ти це робиш? Кому це треба? Це ж дорого все купити! І взагалі, який з тебе художник?». Але ось захотілося і все. Чому б не спробувати? Що мені заважає спробувати? Ніби якась сила мене тягне до цих фарб, до цього полотна. Звичайно, коли вийшла картина, це було таке задоволення! Малюю зазвичай природу: річки, моря, ліси, небо, квіти. Я отримую таке духовне задоволення, як ніби щось значне відбулося. Зараз звичайно багато можливостей відкривається завдяки інтернету – ти можеш в себе вдома подивитися різні уроки, різні техніки. 

«В принципі, головне – вміти відпочивати. Якщо я починаю робити щось втомленою, то ефекту не буде».

В принципі, головне – вміти відпочивати. Якщо я починаю робити щось втомленою, то ефекту не буде. Я акумулюю енергію, збираю її, відпочиваю, можу фільм подивитися, музику послухати, полежати, можу піти погуляти. Потім я відчуваю, що мені вже треба кудись витратити цю енергію, тобто я вже можу щось зробити. 

 

«Ритм великих міст мене втомлює»

Сєвєродонецьк – комфорте місто

Мені подобається Сєвєродонецьк. Ритм великих міст мене втомлює дуже сильно. Може раніше я і прагнула до Києва, але тоді людей стільки в Києві не було, як зараз. Я туди приїжджаю відпочивати. У мене там друзі, родичі. Мені вистачає декількох днів. Потім, коли я повертаюся в Сєвєродонецьк або коли ще до Луганська поверталася, думала: «Як добре, що я вдома!» В Сєверодонецьку практично немає маршруток. Від будинку півгодини пішки в будь-який куточок міста. Тут є концертні зали, кафе, магазини, всього вдосталь. Мені саме комфортно, тому що тут є і розваги, і робота, і відпочинок, і спокійне та виважене життя. В великих містах метушні багато, а справи мало (насамперед з мене), мені так здається. Практично завжди моєю метою був саморозвиток. І тут, у Сєвєродонецьку, для цього є час.

 

 

«треба мріяти, адже мрії мають чудову властивість здійснюватися»

Чому в гостях добре, а свій дім краще?

Справа в тому, що у філармонії немає власної будівлі й досі. Ми виступаємо в музичному училищі, орендуємо приміщення. Нас добре приймають, і в музичній школі, і в музичному училищі, але у них же там своє життя. Їм потрібна концертна зала, їм потрібні класи, а ми все-таки їм трішки заважаємо і приходимо весь час наче в гості. Уже 5 років гості. А гості ж можуть же набриднути, скажімо так. У мене в Сєвєродонецьку найулюбленіше місце для прогулянок – бульвар Дружби Народів. Ми там із чоловіком завжди гуляємо. А ще, коли тільки переїхали, мене вразила будівля Палацу культури хіміків. Коли проходиш повз, думаєш: «От була б це філармонія». Але треба мріяти, адже мрії мають чудову властивість здійснюватися!