#свідоме_життя

«Можливо саме стихійні ініціативи та різноманітні колаборації і є тим самим дієвим механізмом змін»: історія Найлі Ібрагімової

 

Текст: Марина Терещенко

Фото: архів Найлі Ібрагімової

Найля Ібрагімоваволонтерка, екоактивістка, фермерка. Дівчина народилася у Мурманську, у 2016 році переїхала в Україну і оселилася у Сєвєродонецьку.
А ще за два роки вирішила більш кардинально змінити своє життя – приєдналася до кооперативу на Закарпатті «Лонго Май». Ми зустрілися і розпитали Найлю про її найбільш значущі моменти життєвого шляху.

 

Вітаю! Розкажіть будь ласка трохи про життя, що передувало переїзду в Україну.

Я народилася у Мурманську. Там була частиною молодіжного екологічного руху. Нашою основною метою було привернути увагу мешканців міста та області до питань атомної енергетики. Потрібно сказати, що Кольський півострів — це місце з високою концентрацією радіаційно небезпечних об’єктів. Там працює Кольська атомна електростанція. Нам було важливо, щоб люди розуміли, наскільки це небезпечно. Намагалися привернути увагу громадської участі людей в цих питаннях. Ми займалися екологічною освітою близько 5 років.  Організація у Мурманську понад 20 років, я брала участь у екологічній просвітницькій діяльності близько 5 років.   

 

Вам довелося переїхати через свою активну позицію та діяльність?

Це був комплекс причин. Коли сталася анексія Криму (анексія Російською Федерацією української Автономної Республіки Крим і міста Севастополя у 2014 році – прим. ред.) та почалася військова агресія з боку Росії, то велика кількість правозахисників і активістів Росії стежили за цим процесом і виступали проти так, як могли. Але завжди було відчуття якихось рамок і недомовленості. Безумовно ми стежили за всіма подіями, але, наприклад, коли я приїхала у 2016 році та подивилася своїми очима, поспілкувалася з людьми, котрі постраждали від військового конфлікту, то у мене трошки все перевернулося. І ця частина мого внутрішнього дослідження триває нині. У мене немає завдання знайти якісь прості відповіді на складні питання. Я зараз перебуваю тут і мені важливо відчути згуртованість з тими людьми, які живуть тут і намагаються якось змінювати порядок.

 

Чому ви переїхали саме до Сєвєродонецька?

 Так склалося, що я долучилася до проєкту «Будуємо Україну разом». Ми були в Маріуполі, в Мелітополі, в Енергодарі. Потрібно сказати, що до початку військового конфлікту у мене не було ні друзів в Україні, ні хороших знайомих, тобто для мене це був такий абсолютно невідомий регіон, але цікавий. Я сама виросла в такому індустріальному пеклі (усміхається).

 

БУР виник як волонтерська акція у 2014 році, що мала на меті відновити будинки, знищені війною на сході України. Проте, з часом, БУР перетворився на рух, що формує нову генерацію відповідальних українців, які творять зміни. Тому БУР – про будівництво, але не лише будинків, а мостів комунікації між українцями.

 

Чула, що Мурманськ називають «містом-заводом». Чи правда це?

У нас вся область наче суцільне «місто-завод». Велика кількість виробництв, плавильні цехи нікелю… Довгий час Мурманська область була червоною цяткою на екологічній мапі Росії. Згодом ситуація змінювалася. Вводили екологічні стандарти. Вони там якось то застосовувалися, то ні. А оскільки Мурманська область межує з Норвегією, завжди був контроль транскордонного перенесення забруднення з боку РФ. Зарплати напевно вище, ніж в інших регіонах Росії, але умови життя складніші кліматично.

 

Ви торкнулися теми клімату. Розкажіть будь ласка, за власними відчуттями, наскільки легко чи важко вам було пристосуватися?

 Зараз, наприклад, я сиджу в шортах у вересні! Для мене це як би легкий кліматичний шок, тому що організм дотепер не може до цього звикнути, до такої степової спеки. Два роки тому, коли я приїхала в Сєвєродонецьк, і коли на вулиці позначка термометра сягнула +35⁰С, почула від друзів фразу: «Ну ось нарешті можна відігрітися». А для мене літо це +15⁰С. Таке нормальне Мурманське літо… Там північний, суворий клімат, північні вітри, висока вологість. Взимку, наприклад, температура внаслідок теплої течії Гольфстріму насправді не висока, але -20⁰С ти відчуваєш набагато гостріше, ніж в інших умовах.

 

Чому прийняли рішення залишитися в Україні?

Це теж був комплекс причин. Вважаю, що в Україні більше політичних свобод і більше простору для того, щоб щось поміняти. Більше простору для громадського контролю за владою. Все це я зрозуміла вже після першого мого перебування у фронтових селах.

 

Де саме ви були?

Найбільш стресовий досвід був в Опитному (селище у Бахмутському районі Донецької області – прим. ред.). Тоді я зрозуміла, що не дивлячись на те, як стріляли, відчуваю себе в більшій безпеці тут, ніж іноді в Росії. Відчуття параної та контролю з боку силових структур там було надвисоким. Коли твоїх друзів, наприклад, саджають, або партнерські організації закриваються через статус іноземного агента, то доводилося відчувати відчуття розпач і безвихідь. Інший момент – це мій особистий інтерес, такий солідарний інтерес. Я не хочу це називати почуттям провини, тому що це почуття провини не конструктивне.

 

Це можна назвати відповідальною громадянською позицією?

 Це напевно занадто пафосно, але в якомусь сенсі так. Багато людей, котрі мають більш відповідальну громадянську позицію, ніж у мене, залишилися в Росії. Вони продовжують правозахисну діяльність незважаючи ні на що. Вони, всупереч на закручування гайок і фактично вже економічні й політичні репресії, продовжують щось робити та намагатися зберегти вже сформоване суспільство. Мені здається, що це більше відповідальна позиція — контролювати владу зсередини.

 

Чим ви займалися в Україні з 2016 року?

Кілька років тому ми побудували дитячий майданчик в Золотому. Це проєкт, в який ми з однодумцями вклали дуже багато емоцій і внутрішніх сил. Важливо, що це були волонтери як з України, так і з Росії. Проєкт був досить довгостроковим. Спочатку я приїхала в Золоте, познайомилася там з дітьми, гуляла з ними по вулицях, вислуховувала. Мене вразили їхні розповіді про те, що дерева потрібні для того, щоб пом’якшувати удари від снарядів. Первинна моя реакція була шокова. Я говорила: «Ні, дерева потрібні, щоб ними лазити, яблука збирати». Ну от дійсно, що ми там робили у дитинстві? А потім я збагнула, що це їхній елемент захисту. Тобто вони розуміють, що дерева пом’якшують удари від снарядів. Значить, вони думають про безпеку. Зрозуміло, що вони там виросли непропорційно швидко через війну, але це ж краще, ніж залишатися інфантильними у рожевих бульбашках.

Гуляючи Золотим, звернула увагу, що для дітей немає соціального простору, де вони можуть грати, жодних майданчиків. Перед тим, як будувати майданчик, ми організували там фестиваль. Мені здається, це був такий чудовий досвід! Після фестивалю до мене підходили місцеві жителі й говорили: «Найля, це було крутіше, ніж День шахтаря!» (сміється — прим. ред.). Я тоді зрозуміла, що свято було чудовим. Ми ставили перед собою завдання залучити якомога більше місцевих. Вдалося зібрати близько 1000 осіб. Ми привозили дітей з усіх селищ, малонаселених пунктів навколо, забирали дітей з селищ, підконтрольних Уряду України, що залишались за КПВВ. Пам’ятаю, як поліція мені говорила «Найля, ми туди не поїдемо, бо якщо ми туди приїдемо на своїх машинах, то нас перестріляють». І коли ти стоїш перед цим КПВВ, чекаєш на шкільному автобусі дітей і розумієш, що поліція залишається позаду, а у тебе немає жодного захисту, – це досвід.  І тут я дякую волонтерам та місцевим жителям Золотого за допомогу у вирішенні усіх пов’язаних проблем. Попри все фестиваль промайнув яскраво, було дуже позитивно. Тоді хотілося це відчуття сірої зони пом’якшити, хотілося, говорити про Луганщину не в контексті військового конфлікту. За якийсь час ми створили організацію “Тумблер”, де нашою метою було показати Луганщину як регіон, де є місце культурі і розвитку, а не тільки війна. У нашій організації брали участь різні активісти, молодь Сєвєродонецька та   двоє митців з Луганська. Ми протрималися недовго. Але за цей час зробили чимало важливих проєктів. Я вдячна усім за те, що у нас був цей досвід роботи. Я там багато чому навчилася і на мою особисту думку ми робили важливі речі. Наприклад, запустили екошколу, опісля якої з’явилася майстерня з переробки пластику в Сєвєродонецьку. Організація «Тумблер» не була системною роботою, скоріше за все – стихійною. Однак, я думаю, що можливо саме стихійні ініціативи та різноманітні колаборації і є тим самим дієвим механізмом змін.

 

З точки зору іноземця, наскільки вам складно було вирішити питання з документами і житлом?

 У Сєвєродонецьку я завжди жила у друзів, тому у мене з житлом ніколи не було проблем. Якщо говорити про документи, то наразі мій єдиний варіант — оформити посвідчення тимчасового перебування як волонтера. Зараз, перебуваючи на Луганщині, я як раз цим і займаюся. Потрібно сказати, що два роки тому я переїхала на Закарпаття, і нещодавно намагалася там оформити документ, але мені здається, що ставлення чиновників, принаймні в міграційній службі, тут набагато лояльніше, ніж там. Я не знаю чому так і які можуть бути причини…

 

Головна умова «slow green» туризму – відпочивати без поспіху: переміщатися на своїх двох, на велосипеді, конях або віслюках; жити в наметі, плавучому будиночку або на фермах; знайомитися з місцевою культурою, звичаями, купувати продукти і сувеніри «0 km» (вирощені і вироблені на місці). Турист – більше ніякий не турист, а мандрівник.


Розкажіть про переїзд на Закарпаття. 

Приблизно два роки тому я переїхала в невеликий кооператив у Нижнє Селище. Там ми живемо і працюємо разом. Ми виробляємо органічні соки прямого віджиму «Лонго Май» та  варимо натуральне мило «з нуля», розвиваємо такий «slow green» туризм на Закарпатті. Також у нас є безпечний простір куди можна возити дітей з прифронтових сіл. І ми вивозили, запрошували різні групи, проводили освітні заходи. Кооператив називається «Лонго Май». Це така асоціація європейських кооперативів, яка займається як політичною діяльністю, так і виробництвом органічної продукції. Раніше вся моя екологічна робота була скоріше з точки зору системних змін — привернення уваги до проблеми, робота з державними структурами тощо. Такого безпосереднього впровадження в декларовані принципи у мене не було. Мені в Мурманську було складно вирощувати їжу, а тема ця для мене завжди була цікава, бо я вважаю, що їжа — це політика. Коли ти приходиш в супермаркет, наприклад, і ти не розумієш хто в яких умовах і як робив цю продукцію, або коли до тебе приїжджає якийсь авокадо з Чилі, з Латинської Америки й ти вираховуєш вуглецевий слід цієї продукції, то зрозуміло, що воно трошки змінює твоє ставлення до планети. Для мене це експеримент, таке собі внутрішнє дослідження — скільки, наприклад, потрібно витратити своїх людських ресурсів, щоб прогодувати себе, щоб виростити їжу. При цьому ще щоб жити з комфортом, щоб залишався час на якусь політичну діяльність і на творчість. Зараз у нас є невеликий город, виробництво соків. Для нас це такий цікавий експеримент об’єднання різних органічних виробництв і локальних фермерів, які фактично створюють економіку в селах. Активна громада села із підтримкою кооперативу, в якому я живу, багато років займається вже не тільки економічною підтримкою села, але розвиває регіон, змушує згадувати культурні звичаї і цінності. Наприклад сироварня, побудована за допомогою «Лонго Май», стала невід’ємною частиною села.

longo mai

Екологічна культура в місті та екологічне життя в селі — різні речі. У сільській місцевості ти продукуєш менше сміття і відходів, менше  пластику. В селі працює театральна дитяча студія, де піднімають теми відповідального споживання, теми культури, своєї громадянської позиції. Це дуже цікаво, мені здається. Рівень солідарності між людьми стає все більше на локальному рівні, люди все більше готові прийти на допомогу один одному. Для мене це теж нова віха, саме сільське життя. Мені подобається, що в межах одного селища ти можеш розвиватися та застосовувати свої знання, інтегрувати із суспільством, мати можливість впливати на різні події, що відбуваються на локальному рівні.  

 

Спільнота «Longo Maï» з’явилася навесні 1973 року в результаті об’єднання двох спільнот – «Спартакус» (Австрія) і «Гідра» (Швейцарія). Найбільша кількість фермерських кооперативів спільноти – у Франції.

 

 Які у вас там обов’язки? Що ви вирощуєте?

Ми вирощуємо різні овочі виключно для себе. На городі є баклажани, мангольд, багато базиліка. Картоплю не вирощуємо, ми її мало їмо. Крім того, у нас там фруктові дерева. Спочатку був проєкт по виробництву соків. Він був орієнтований саме на місцевих людей, адже у нас в регіоні величезна кількість старих яблуневих садів, що залишилися ще з радянських часів. Яблука дуже солодкі, соковиті, такі насичені. Ми купуємо яблука дорожче у місцевих, аніж великі підприємства. Для нас це можливість підтримувати людей і також мотивувати їх доглядати за своїми садами. Зараз ця ідея розвивається. У нас там хороша команда. Нам допомагають місцеві жителі та екологи-науковці Карпатського біосферного заповідника. До того ж ми самі багато читаємо і вивчаємо. У нас такий собі практичний шлях, емпіричний.

 

Вам подобається такий стиль життя?

 Так. Тому що з одного боку я думаю це кльово, що у тебе є економічна незалежність, коли ти можеш ще при цьому віддавати свій ресурс на якісь соціальні речі, на соціальні проєкти. При цьому ти є частиною європейської політично активної спільноти, якій важливо розуміти все те, що відбувається на сході. Не тільки в Україні.  Наші друзі зі французького кооперативу «Лонго Май», до прикладу, випускають газету. Вони наразі активно збирають інформацію та пишуть про протести у Білорусі.  Ми допомагаємо знаходити цікавих спікерів й самі також пишемо матеріали.  таким чином ми намагаємося розширювати майданчик політичних дискусій, щоб розуміти куди ми йдемо у європейському контексті. Європа – це не тільки про хороші автобани та сортування сміття (і чого нам бракує…), а й про європейський бізнес, якому дуже зручно працювати в країнах з низькими екологічними стандартами і високою корупцією, як в Україні. Хорошим прикладом є ситуація з австрійською групою компаній Kronospan, що подала позов на екологічних активістів Рівненщини щодо захисту репутації. Місцеві активісти вважають, що при будівництві цією компанією деревообробного заводу, матиме місце перевищення гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин.

 

Чому кооператив?

Я вважаю, що для життя в кооперативі потрібно розуміти для чого це вам потрібно. Тобто я для себе розумію. Перебуваючи в колективі, я вважаю, що у мене більше часу на творчість, на якусь політичну реакцію. До того ж ми організували свій спосіб життя таким чином, щоб мінімізувати свій екологічний вплив на навколишнє середовище. Ще один наш проєкт — гостьовий будинок. Фактично це була зруйнована школа в селі. Потім її реконструювали і тепер це простір для різних культурних заходів. Туди приїжджає величезна кількість людей. Раз на два роки ми з активною громадою села проводимо міжнародний театральний фестиваль «Птах», куди з’їжджаються люди з усієї України. Приїжджають також наші іноземні друзі допомагати. Нещодавно проходила Школа документального кіно і фотографії. Хлопці та дівчата фактично вивчали регіон. Вони їздили в сусіднє село, наприклад, на місцеву дискотеку. Що таке сучасна сільська дискотека? Про що вона? Про що там діти говорять? Яку музику вони слухають? Про що вони спілкуються в кулуарах? Тобто це такі особисті локальні історії сучасного і минулого, це дуже цікаво. На минулому фестивалі, наприклад, у нас була дослідницька група. Ми створили документальний фільм, який розповідає історію старого водяного млина. Ми з дітьми ходили по селу буквально від хати до хати й розпитували сусідів «А де тут старий млин?». І з’ясувалося, що в селі насправді було 5 або 6 млинів. Свого часу млин вважався місцем культурного осередку, бо практично все село приходило робити борошно. Тобто це була така точка динаміки та активності людей. Нам вдалося знайти старі світлини чеського фотографа, а зараз від цього млина залишилися тільки жорнова і фотознімки. Через такі нові формати ми намагаємося задокументувати історію і культуру. Дітям це важливо. А місцевим жителям цікаво про це говорити. Вони дуже активно долучаються до процесу.

 

Готуючись до інтерв’ю, я трохи порозпитувала про вас. Чула, що ви феміністка… Як вважаєте, чому це перше, що про вас говорять люди?

 Ого. Взагалі-то це приємно. Зараз в цьому світі дивно не бути феміністкою чи профеміністкою, коли рефлексуеш про причинно-наслідкові зв’язки домашнього насильства, наприклад. Або наскільки табуйованими є теми сексуальності, тілесності. А ще  дуже складно кожен день реагувати на побутовий дрімучий сексизм. Іноді я просто мовчу, а потім картаю себе за це. Я не знаю, де ця межа, але хочеться, щоб феміністські ідеї були інтегровані в кожен твій день.

Тому мені і подобається досвід не сімейного партнерської життя, а життя в колективі, де ви будуєте саме альтернативну модель життя і прийняття рішень, де є не просто чоловік, дружина, діти, але є самодостатні особистості зі своїм правом голосу. Ну і взагалі, це дуже зручна і практична модель.

У кооперативі, де ми живемо, у нас немає розподілу праці на «чоловічу» та «жіночу». Є місця для загального користування, умовно. На рівні з чоловіками у нас є графік, хто і коли готує. Ми допомагаємо у вихованні дітей, тобто ми якимось чином це ділимо, тому що ми розуміємо, що навантаження на батьків високе і якщо ти хочеш займатися ще якимись громадськими питаннями, або створювати якийсь свій творчій проєкт, то досить складно робити все й одразу. Хочеться, щоб у батьків теж була можливість брати участь у розбудові суспільства.

Також доводилося слухати фрази типу «Найля, коли ти вже заспокоїшся? Коли у тебе вже будуть діти? Коли ти заведеш сім’ю?». Звичайно я на це реагую і говорю про те, що є різні позиції. Хтось хоче дітей і сім’ю, і я їх абсолютно в цьому підтримую. Хтось не хоче зараз сім’ю і дітей. Хтось взагалі не хоче дітей, і це теж нормальна позиція. Я вважаю, що має бути біорізноманіття. Повинна бути різниця потенціалів в суспільстві, щоб виникали якісь цікаві процеси.