#жінка-бос

 «Життя – мій кайф»: історія Кароліни Полтавської

Текст: Артем Брюханов

Фото: Кароліна Полтавська

У березні 2020 року керівниця незалежного телеканалу ІРТА Fax Кароліна Полтавська отримала найвищу державну нагороду у професії «журналістика» – звання «Заслужений журналіст України». Хоча, за словами Полтавської, за званнями і нагородами вона ніколи не гналася. Журналістка вважає своїм головним досягненням у професії врятовані життя. У 2014 році директорка телеканалу залишила в окупованому Луганську все обладнання, а майже усі співробітники каналу роз’їхалися по території України. Кароліні разом з тільки одним колегою-однодумцем після евакуації до Сєвєродонецьку довелося починати все з нуля. Станом на сьогодні телеканал під керівництвом Полтавської відновив та продовжує мовлення, покриваючи всю територію контрольованої українським урядом Луганської області.

Існує поширена думка, що журналістика – це нескінченний потік пригод, героїзму, романтики, подорожей і зустрічей з виключно приємними людьми. А як насправді?

Якщо це стосується особисто мене – то так, це нескінченний потік. Але. Інформації, думок, зйомок у будь-який час року, настрої і стані здоров’я. Це коли через «не можу» і «не хочу», коли страшно, коли трупи та вбивства, коли загрози, і не завжди тебе раді бачити, чи ти не зручний. Це тисячі відзнятих і написаних матеріалів, оперативність, безсонні ночі, створення і участь в складних телепроектах, починаючи від політичних ток-шоу, автомобільних змагань, вуличних шоу-програм і закінчуючи соціально значущими проектами зі скандалами і «гучними» темами в телестудіях. Це, звичайно ж, бажання бути першим і найкращим у створенні новин! Це єдина професія, яка дає виняткову можливість протягом доби опинитися в настільки різних і унікальних місцях, де ти ніколи не опинишся, будучи просто звичайною людиною. І усе це божевільна життя, так, не робота, а саме життя – мій кайф.

DSC_0446

Коли і чому Ви вирішили піти в журналістику? Чи виправдалися Ваші очікування?

За освітою я – історик. Мрії або бажання стати журналістом не було. Чомусь мене вабила робота в правоохоронних органах, яку я, мабуть, реалізувала в професії. Спробувати себе на телебаченні запропонувала мама – абсолютно не телевізійна людина. З бажанням потрапити на стажування я прийшла в Луганську на телеканал «Ефір-1». З цього все і почалося.

Чи бували випадки, коли Вам, як журналісту, вдавалося дійсно вагомо впливати на ситуацію? «Саджати» винуватців ДТП, наприклад, або «звільняти» чиновників?

Були, і дуже часто. Медіа – велика сила і спосіб впливу. З людини можна заслужено зробити героя, і не менш заслужено «закатати в асфальт». Знімали з посад і глав адміністрацій, і керівників різних підприємств, і начальників всіляких управлінь і «саджали» винних. Але ми не мали на меті зняти когось з посади, скоріше була задача показати, що чекає людину, яка прийде в подальшому на цю посаду, і чого робити не можна.

Ви – дослідник або розслідувач?

Якщо дотримуватися такої класифікації в журналістиці – то мені частіше доводилося перетинати «заборонені» зони і працювати над складними темами. Тому – розслідування.

Чи припустимо для журналіста бути упередженим? Чи опинялися Ви в ситуації, коли доводилося приховувати свою позицію та шкодувати про це?

Насправді це дуже тонка грань. Найчастіше за допомогою до журналістів звертаються люди, які постраждали в різних ситуаціях, які не в змозі вирішити проблему і яким потрібен такий собі потужний фактор впливу. І для журналіста, який починає збирати матеріали і вивчати проблему – дуже складно не опинитися заручником співчуття до потерпілого. Тому що саме співчуття призведе до однобокісті, а, відповідно, і упередженої подачі матеріалу. Що стосується приховування моєї позиції – так, доводилося, і неодноразово. Але це мій досвід, моя мудрість і моя дипломатія.

Що для Вас – «стандарти журналістики»? Що б Ви хотіли змінити в стандартах? Яке з українських або світових ЗМІ для Вас авторитетно?

Стандарт був завжди один – баланс думок і точок зору. Достовірність плюс точність плюс оперативність. Балаган, який заповнив зараз усі телестудії у вигляді ток-шоу, тільки підсилює інформаційний хаос. Експерти стали універсальними фахівцями в політиці, освіті, медицині, боротьбі з природними катаклізмами. Тому я все більше стаю шанувальницею новин – з короткою і зрозумілою подачею інформації без коментарів таких «фахівців». Подобаються формати американських телеканалів. З українськими – поки складно.

Чого не вистачає сучасній українській журналістиці? Чого – в надлишку?

Бракує самих журналістів. Це або грантові проекти, або майданчики для продажу чого-небудь.

Як вважаєте, поняття професії «журналіст» деградувало останнім часом? Чи потрібно чітко розділяти професійних журналістів (ЗМІ), громадянську журналістику та всіляке блогерство?

Поділ має бути. Сто відсотків. І називати треба всі ці заняття саме своїми іменами. Так, і професійний журналіст, і блогер, в принципі, роблять одне й те саме: збирають і передають інформацію. Не хочу нікого образити, але робота справжнього журналіста – це не «бложик» і не «фейсбучек» з селфіпалкою і телефоном у руках.

У підході до управління колективом працівників телеканалу якої «політики» дотримуєтеся: батіг, пряник, демократія, терор?

Я не сатрап і не тиран, але на дух не переношу істеричок. Ні жінок, ні чоловіків. Сльози мене теж не розжалоблять. Люблю людей, які мало говорять і багато роблять.

Що необхідно людині для успішного управління ЗМІ?

У кожного свої «рецепти». Якщо говорити узагальнено – то, напевно, самому працювати і іншим не заважати.

Беручи до себе в колектив нову людини на роботу, на що перш за все звернете увагу? Фейс-контроль, профільну освіту, досвід? Чи можна вважати, що в регіональній, як і всеукраїнській журналістиці, зараз проблема з кадрами? Якщо так, то де їх брати?

Особисто для мене це «болюче» питання. Наведу приклад. Кілька днів поспіль пороги нашої телекомпанії оббивав тато дівчинки, яка вчиться в супер-модному виші. Мріє бути журналістом і телеведучою. Папа «вистрибував зі штанів», щоб переконати мене, яка це талановита дитина з великим потенціалом і майбутнім. При цьому дитина, яка бажає стати телезіркою, так і не з’явилася. І татові я сказала: «Вас з вашою наполегливістю я б із задоволенням взяла на стажування, а ваша дочка, на жаль, нехай сидить вдома». Ще приклад. Прийшли студенти на чергову практику. Останній курс. Практика два з половиною місяці. Я їм запропонувала – з охочими будемо займатися, тим, кому нецікаво – прийдете за документами через 2,5 місяці. І що? Всі 15 чоловік прийшли в останній день практики за документами. Кажу – у мене є два питання: перше – невже нікому з вас абсолютно не цікаво дізнатися, як хоча б влаштована телекомпанія? І другий – навіщо ви вибрали цю спеціальність? Одна людина відповіла – «престижно!». Практикуючих журналістів серед викладачів вузів, які могли б дати студентам реальні знання – немає. Навіщо держава витрачає гроші на ці спеціальності – мені теж незрозуміло. Я була в гостях на одному з центральних каналів. Побачила на столі у шеф-редактора відділу новин величезну стопку резюме. Так ось дані випускників профільних вузів в цій стопці – знизу. Як показує мій досвід, сказав шеф-редактор на моє відповідне запитання – кращі журналісти – це не випускники цих спеціальностей у вищих навчальних закладах. Тепер я розумію, чому він так сказав. Ті, хто по-справжньому хоче навчитися, приходять на роботу з другого курсу, працюють з ранку до вечора поряд з усіма, наполегливі та зацікавлені. З цих людей буде толк. А ось ці всі практики і 5 років ходіння до вишу – нічого не дасть в цій професії.

Якими реалізованими проектами Ви пишаєтеся? Які плани? Особисті амбіції? До чого прагнути після отримання звання заслуженого журналіста України та чи прагнули Ви до цього звання взагалі?

Я ніколи не прагнула ні до звань, ні до нагород. Мені чомусь завжди здавалося, що якісь державні нагороди (не військові) вручали тим, кому пора не пенсію або заслужений відпочинок. На моїх «особистих погонах» є дві особливі «зірки». Для мене вони виняткові та найдорожчі. Так вийшло, що ми знайшли двох крихітних дівчаток, яких викинули на вулицю – однієї було два місяці, а інша – новонароджена. І дуже хороші люди, які дивилися мої сюжети і програми, побачили дівчат і удочерили. Дві малявки, які не загинули, не потрапили в дитбудинок і знайшли люблячих батьків – це моя найбільша професійна нагорода!

Що було найскладнішим для Вас у 2014 році? Як вдалося евакуювати телеканал? Чи залишився хтось із співробітників на непідконтрольною території?

Важка тема для мене. Пережити усі напади на телекомпанію навесні в Луганську, і не загинути від вибуху восени в Біловодському районі. Ми не евакуювали нічого. Нас було двоє, і ми починали все з нуля. Так, частина співробітників залишилася і продовжує працювати тепер уже на головному телеканалі так званої «ЛНР».

Якби Ви проводили інтерв’ю з собою, про що б запитали та що відповіли?

Якби була можливість пройти усе з початку? Відповідь – так, повторила би.