#Мама_лідерка

«Коли дізнавалися, що ми приїхали з Луганська, то люди нас остерігались. Мені було дуже дивно! Бо як же це так? Я ж виросла на Чернігівщині: історія Юлії Соловйової 

Текст: Марина Терещенко

Фото: архів Юлії Соловйової

Юлія Соловйова – заступниця директора з навчально-методичної роботи Державного навчального закладу «Луганський центр професійно-технічної освіти державної служби зайнятості». Юлія родом з Чернігова. Там зустріла свого чоловіка, вийшла заміж і переїхала до Кіровська (нині Голубівка) Луганської області. Наразі Юлія живе у Сєвєродонецьку разом із сім’єю. Своїм прикладом жінка мотивує людей до навчання та саморозвитку. Юлія вдало поєднує виховання двох синів, роботу та навчання.

 

«У понеділок ми подали заяву, а в суботу вже розписалися. Батьки були в шоці!»

Молода родина 

Моє рідне місто – Чернігів. Воно красиве, затишне, рідне… Я його люблю, я сумую, але моя сім’я та моє серце вже тут (на Луганщині – прим.ред.).  Справа в тому, що мій тоді ще майбутній чоловік приїхав з Луганщини у Чернігів служити. Познайомилися ми випадково, неподалік від дачі моєї бабусі. У моєму оточенні не було ще таких людей. Він був дуже зухвалий. Збагнула, що навіть менталітет відрізнявся від нашого. Познайомилися, почали зустрічатися. Коли він закінчив служити, відразу ж сказав: «Все, виходиш за мене заміж». І… У понеділок ми подали заяву, а в суботу вже розписалися. Мої батьки були в шоці! Мені не було ще навіть 19-ти років тоді. Я навчалася, у них були великі надії на мене. На той час я навчалась в технікумі і хотіла вступити до університету. Але я ані про що не шкодую. Вважаю, що так і мала скластися моя доля. 

 

 

«Я весь час прагнула навчатися. Для мене це було дуже важливим»

Діти та навчання

Я взагалі хотіла бути юристом, але склалося інакше. Після школи я вступила в Чернігівський кооперативний технікум. Була технологом харчової промисловості. У нас як раз група така зібралася – практично всі, хто не вступив до університету, прийшли в цю групу. Ми думали, що повчимося тут рік і підемо знову вступати до ВУЗів. Але за цей час ми так згуртувалися! Це була сильна група! Було цікаве навчання і ми вирішили, що ми залишаємося і далі продовжуємо. Відучилися. Далі – університет, але я його кинула, бо народила першого сина Кирила. 

Потім я працювала майстром виробничого навчання у Кіровському професійному ліцеї. Я весь час прагнула навчатися. Для мене це було дуже важливим.  Напевно тоді відчувала якусь провину перед батьками, що не виправдала їхні сподівання… Я вірила, що зроблю все, щоб довести, що можу досягти успіхів сама.

І ось, в 2008 році запровадили ЗНО. Це був шанс для мене. Я розуміла, що в нас молода сім’я. Хотілося краще облаштувати житло, придбати машину, і дитина маленька, і чоловік навчався, ми вдвох просто не потягнули б і відмовились від інших планів, якби ще й моє навчання було контрактне. І от я пішла здавати ЗНО, набрала високі бали і потрапила на бюджет у Харківську інженерно-педагогічну академію. Тоді у Стаханові (неподалік від Кіровська – прим.ред.) був філіал. Там були дуже висококваліфіковані фахівці, вони добре знали свою справу. І от я 6 років там навчалася. В 2014 році закінчила. За цей період народила другого сина Назара. Другий синочок, знаходячись ще у животику, складав зі мною іспити та навчався. Вагітність мені не заважала здобувати освіту. 

 

«Коли дізнавалися, що ми з Луганська, то люди все одно остерігались. І в одній школі нам відмовили, і в іншій»

Подалі від війни. Життя триває

У цей період (2014 рік – прим.ред.) я ще перебувала в декретній відпустці, але у вересні планувала виходити працювати. Чоловік тоді працював у Луганську. Тобто він кожного дня їздив на работу з Кіровська. Пам’ятаю як зараз наш день зборів. Це було 5 липня. Вранці зібравши дітей, документи, гроші, найнеобхідніше, жодних непідйомних сумок. Ми виїхали в Алчевськ тоді, сіли в потяг і все. З тих пір ми не були вдома. Ми поїхали до Чернігова, до моєї мами.

Час йшов, і в якийсь момент ти розумієш, що потрібно вже щось вирішувати – шукати роботу, прилаштовувати дітей, вирішувати де жити… Чоловік був військовозобов’язаним, так він повернувся на Луганщину, у Сєвєродонецьк. А я залишилася з двома дітьми. Нащастя поруч були моя мама, рідні, близькі, знайомі. 

Був серпень 2014 року. Старшому потрібно йти в 7 клас. Мені треба одягнути дитину і взути. Молодшому було два рочки. Тоді я почала ходити і питати про роботу по всіх навчальних закладах. Щось пропонували, але я розуміла, що цього зовсім мало, щоб забезпечувати двох дітей. Потім я зустріла свого знайомого і він запропонував вакансію кухаря. Так я цілий рік пропрацювала кухарем. 

Знову ж таки, як у більшості переселенців, були курйози зі школою. Коли дізнавалися, що ми приїхали з Луганська, то люди нас побоювалися. Мені було дуже дивно! Бо як же це так? Я ж виросла у Чернігові… І в одній школі нам відмовили, і в іншій. Нарешті сина взяли в колегіум. Меншого влаштувала в садок. У синочка були проблеми з вимовою, тож я переживала тоді сильно. Я звернулася до логопеда і потроху все налагодилося. Зараз синочку 8 років. Все добре!

 

«Мамо, ми їдемо до тата!»

Сєвєродонецьк приймає переселенців

І от у 2015 році ми переїхали до Сєвєродонецька. На той момент чоловік уже облаштувався тут. Але мені все одно теж було страшно. Боялася, що дітей знову везу в нікуди. До того ж, дуже небезпечно жити поряд з війною. Але родина повинна бути разом і старший син якось мені сказав: «Мамо, ми їдемо до тата!». Так ми опинилися в Сєвєродонецьку. 

І вже наступного дня після приїзду я пішла в Центр зайнятості. Там взяла всі адреси навчальних закладів і почала шукати роботу. Спочатку пішла в технікум. Це був липень, всі були у відпустках, мені тоді й кажуть: «Приходьте в серпні». Як це в серпні? Ні. Я повинна працювати. Другим навчальним закладом, куди я пішла, було Вище професійне училище № 92. Пропрацювала я там півтора роки і вирішила, що більше там не можу, прагну розвиватися. Я дізналася від колеги Олени Олійник про «Луганський центр професійно-технічної освіти державної служби зайнятості». Прийшла на співбесіду до директора ЛЦПТО Євгена Назарова. Він каже: «Ви нас влаштовуєте». Почала працювати методистом, викладачем. Згодом мені запропонували посаду заступника директора з навчально-методичної роботи. Це було наприкінці 2017 році. Я дуже хвилювалася, бо то велика відповідальність. Центр наш переміщений і створювався у Сєвєродонецьку з нуля, було лише 4 ліцензовані професії. Не було як такого педколективу. Треба було ліцензувати нові професії. Ми писали статті, публікації, тобто били «методичним ключем», щоб дійсно це був гідний навчальний заклад. Взагалі гасло нашого закладу: «Навчання протягом життя». Ми намагаємося розвиватися, і навіть зараз, в період карантину для нас є нові виклики, як от дистанційне навчання. 

Ми навчаємо дорослих людей. Їм дуже важко перенавчатися або щось поміняти в житті. У нас багато переселенців. Їм важко перебудувати себе. Люди приходять різні, з різним життєвим досвідом. Є люди з двома вищими освітами, але нема роботи. Ринок праці у нас дуже змінився і буває так, що робітнича професія дозволяє заробити більше, ніж інші. Практично 80% людей приходять неготовими, але після закінчення свого навчання, чесно сказати, вони виходять зовсім іншими.

 

«Все добре, коли ми всі разом»

Солодкі мрії та маленькі жіночі радощі

Я дуже люблю кондитерські вироби і все, що з цим пов’язано. Мені подобається готувати вдома. Навіть був такий період, що я готувала на замовлення. Мене це дуже відволікає, розслаблює. Скажу відверто, зараз мало часу приділяю своїм хобі. Думаю, що це через брак часу.  Зрозуміла, що втрачаю якісь певні навички, тому що кондитерська ґалузь постійно розвивається, з’являються нові технології. Разом із тим, кухня для мєне наче відпочинок. Тимпаче вдома в мене є компаньон з приготування солодощів – менший син із задоволенням проводить час зі мною на кухні. 

Окрім готування, мені дає силу та енергію земля. Минулого року ми придбали невеличку дачну ділянку. Там у мєне повне єднання із природою!  Отримую задоволення від вирощування огірків та помідорчиків, подобається дивитися як мої хлопці смажать шашлик… Щастя – це коли уся родина разом!

 

«Зараз такий час, що жінка може бути лідером, якщо вона цього хоче. Є для цього всі можливості»

Жінка – лідерка

Зараз такий час, що жінка може бути лідером, якщо вона цього хоче. Я зрозуміла, що усі великі справи потребують часу і треба наполегливо працювати, у першу чергу над собою, йти вперед, що б там не було». Жінка лідер – це жінка у якої вистачає сил, енергії, ресурсів та потенціалу. Жінка яка розуміє та усвідомлює , що усього не знає, вона готова іти все далі і далі, змінюватись, ставити нові та цілі, реалізовувати свої ідеї. І в жодному разі не зупинятися, якщо маєш жагу до нових знань. Навчатися протягом всього життя. Для навчання є безліч засобів, способів і форм, поглиблення й розширення знань, професійної компетентності, культури та моралі. Це і вища освіта, тренінги, вебінари, семінари та різномінтні курси. Завжди зайдуться люди, котрі підкажуть, як бути хорошим лідером, де потрібно напрацювати ще управлінськи навички, а де застосувати психологію.